Катерина Чумак: « Кожне тренування – сходинка вперед, а якщо ти пропускаєш тренування – 2 сходинки назад»

На початку грудня у м. Києві відбувся розіграш Кубку України з футболу серед жіночих студентських команд Закладів вищої освіти. До фіналу потрапили команда «Збірна університетів м. Києва» та колектив КУ ім. Б. Грінченка. З рахунком 2:1 перемогла команда Київського університету імені Бориса Грінченка. Пресс-службі ФАСК вдалось поспілкуватись із захисником команди-переможців Катериною Чумак.

Катю, розкажи, будь ласка, про себе. Як давно ти займаєшся футболом? 

- Народилась я в м. Ковель, Волинської області. Спорт вабив мене ще з шкільної лави. Коли я була у 7 класі, вчитель фізичного виховання створював футбольну команду, і запропонував мені спробувати себе у ролі гравця. До цього я 4 роки займалась волейболом. Я погодилась.  Перша позиція на якій грала – воротар. Мені вдалось себе добре зарекомендувати, і тому, пізніше, запросили грати за збірну м. Ковеля на обласних змаганнях. Там мене побачив тренер Василь Олександрович Мамчур. Запитав: «Чи не хочу я навчатися у Костопільському обласному ліцеї-інтернаті фізичного виховання та спорту?» Безумовно, мене зацікавила ця пропозиція. Через деякий час, я разом з батьками поїхали ознайомлюватись із даним навчальним закладом. Нас все влаштовувало.

А як батьки відреагували на те, що їх донька захоплюється не типовим для дівчаток видом спорту? 

- Батьки, взагалі, відіграли велику роль у моєму спортивному житті. Особливо тато. Він, як ніхто повірив у мене. Батько разом із матір’ю підтримували мене та запевняли: «Ми зробимо все для тебе та розвитку твого футбольного потенціалу, ти лише старайся!»  

Як навчання у ліцеї-інтернаті вплинуло на твоє футбольне майбутнє? 

- Майже, після 2-х місяців навчання у даному закладі, ми разом із командою Костопільського «Ліцею» вибороли звання чемпіонів України. Після цього, головний тренер жіночої збірної України WU-15 Сергій Сапронов викликав мене та ще четверо футболісток ліцею для участі у навчально-тренувальному зборі , який проходив у м. Тернопіль у період з 26.09 – 04.10. 2014р. Грала на позиції воротаря. Потім були змагання у м. Калуші в Чемпіонаті Україні. Але стався випадок, який значно вплинув на моє життя та навчання у ліцеї. Я отримала серйозні травми  - двічі струс мозку.  Дуже довга була реабілітація. Після того, на кінець 10 класу батьки наполягли, щоб я повернулась у минулий навчальний заклад і продовжила навчання. На той час у мене був підписаний перший контракт, але, зважаючи на те, що я перебувала у резерві, без питань забрала документи і вступила в 11 клас до своєї місцевої школи.

Чи важко було усвідомлювати, що з футболом доведеться закінчити?

- Так, безумовно. Коли була зима, часто переглядала фотографії з футбольних турнірів та зборів, мала велику ностальгію за том часом. Одного разу, я прокинулась і вирішила: так не повинно далі продовжуватись. Сказала, мамі, що більше не можу. Я не відразу кинулась у тренування. Все було поступово. Кожен ранок, вставала і бігала, бігала і бігала. Не хотіла здаватись. Батьки, мене втішали, і говорили, що не все втрачено: «Можливо, в університеті буде жіноча футбольна команда, і там ти зможеш себе проявити. Тільки не засмучуйся!»

Де ти зараз навчаєшся? Розкажи, як потрапила до жіночої футзальної команди університету та які відносини у тебе з дівчатам? Як батьки відреагували на твоє повернення у спорт?

- Здобуваю вищу освіту в Національному авіаційному університеті. Навчаюсь на 1 курсі Інституту екологічної безпеки. Спеціалізація -  хімічне паливо та інженерія. Коли прийшов час вибирати фізично-спортивну активність, дізналась, що відбувається набір у футбольну команду. Приємно, що головного тренера жіночої футзальної команди - Ігоря Володимировича Дайнеко не злякало те, що я рік не займалась футболом, а лише бігала. Він запропонував мені прийти на тренування, і далі все пішло як по сценарію. Взагалі, я рада, що потрапила до таких дівчат. Команда – прекрасна. Коли ти граєш з ними - ти вдосконалюєшся. Хоч ми тільки розпочинаємо наш футбольний шлях, все-одно, ти маєш змогу більше розвиватися з ними. Ми всі на одному рівні, та намагаємось допомагати один одному. Буває, що хтось кличе аби я допомогла у вивченні певної ігрової комбінації, я залюбки йду на зустріч. Щодо батьків, то вони мене підтримують і спонукають правильно ставити пріоритети. На першому місці повинна бути сім’я, на другому – навчання, на третьому – футбол. Поки що, футбол переганяє навчання (сміється).

Катю, як тобі вдається поєднувати навчання та спорт?

- Коли тільки вступила до НАУ вирішила, що все, буду «братись за голову» - ніякого футболу. Проте, як дізналась про набір до команди, не тямила себе від радості: «Дайте мені пограти!» Загалом, за півроку не пропустила жодного тренування. На додаткові теж приходила, навіть, коли нас було лише 3 гравця. Мені подобається працювати на совість. Безумовно, гра у футбол займає багато часу, але ніч довга (сміється).  Я намагаюсь все поєднувати. Для мене кожне тренування – сходинка вперед. Якщо ти пропускаєш тренування – 2 сходинки назад - це основний мій принцип, яким керуюсь у спорті. Мені подобається з максимальною відповідальністю, професійністю та сумлінністю ставитись до футболу.

Як відомо, ти грала у команді Київського університету ім. Б. Грінченка, яка на початку грудня виграла Кубок України серед жіночих студентських команд. Розкажи, про цей досвід.

- Мені сподобалось те, що якщо капітан команди має певні пропозиції до гри, то команда підтримує його. Усі футболісти - рівні. Мені пощастило, що я дуже багатьох гравців з команди знала раніше так, як ми часто перетинались на змаганнях Всеукраїнського рівня. Дуже класна атмосфера. Коли я знаходилась на полі, то почувала себе як риба у воді. 

Опиши твоє відчуття, коли ти у складі команди КУБГ виграла  цей турнір?

- Ми виграли завдяки тому, що була неймовірна підтримка глядачів. Вирішальний гол вийшов дуже смішний. Я грала на позиції центрального захисника. Так, як маю чималий досвід голкіперства, взяла ініціативу на себе, щоб виконувати аут. Вийшло, що викинула шкіряного через половину поля, а дівчата лиш підкорегували траекторію польоту м’яча – гол! Всі радіють, всі у захваті. Коли пролунав фінальний свисток, я не усвідомлювала, що ми є переможці. Я відчувала велику радість та натхнення. Адже, після достатньо довгої паузи у футболі, зробити такий ривок – це щось неймовірне.

Багато футболістів мають певний образ ідеального спортсмена, на який вони рівняються. Тож, чи є в тебе кумир, Катю? Та який, на твою думку, повинен бути справжній футбол за характером?

- Представника футбольного світу, на який би я рівнялась немає. Мені лише подобається, як веде себе на полі Хоуп Амелія Соло. Дуже крутий воротар. Щодо вітчизняного футболу, то мені імпонує більше Шахтар. Останнім часом, вони демонструють футбол за яким цікаво спостерігати. Щодо гри, то, на мою думку, найголовніше – продемонструвати гарний футбол. Всім цікавий результат, а не гра. Це пригнічує, адже ти можеш створювати неймовірні комбінації, але фортуна може бути не на твоєму боці. У суперника все навпаки: жодних небезпечних моментів, але випадково забитий гол робить їх головними героями матчу.

Які плани на майбутнє? Плануєш поєднати своє життя з професійним футболом?

 У мене все життя була мрія стати футбольним тренером маленьких дітей. З дитинства маю таке бажання. До того ж є маленький братик – Іван, йому 3 роки. Я його постійно навчаю гри у футбол. Брату це подобається, а я отримую велику насолоду від того, що маю змогу поділитися своїми вміннями та навичками, хоча б на початковому рівні.

Дякуємо тобі за цікаву бесіду. Бажаємо нових звершень як у навчальному плані, так і у спортивному!

Тетяна П'ятковська

Прес-служба ФАСК

 
11 січня 2019

 264 перегляда

 
 
123123