Ігор Дейнеко: «В часи моєї молодості футбольні майданчики у дворах були зайняті з ранку до пізнього вечора»

8 лютого своє 50-річчя відзначив головний тренер команди «Авіатор-НАУ» Ігор Володимирович Дейнеко. Як зізнається нещодавній винуватець торжества, до речі, корінний киянин, долю тренера він вибрав усвідомлено. Що цікаво, на таке рішення Ігора Володимировича сподвигла спільна праця зі справжніми фахівцями тренерського містецтва, серед яких був і теперешній керманич Національної збірної України. На днях кореспондент ФАСК зв’язався з Ігорем Дейнеко і задав декілька запитань:  

- Ігоре Володимировичу, більшу частину свого життя на цей час ви присвятили футболу. Чому так сталося, звідки взагалі у вас любов до цього виду спорту?

- Пам’ятаю, що мені було 10 років, коли я прийшов до футбольної секції заводу «Большевик». Тоді це була славнозвісна школа, звідки у великий футбол вийшли такі відомі гравці як Володимир Оніщенко та Віктор Колотов. Мій перший тренер Ілля Михайлович Славинський прищепив мені любов не тільки до гри у футбол, але і до тренерського містецтва. Але то було згодом. Щодо питання, звідки взялась любов до футболу, то в  часи моєї молодості майже усі хлопці грали у цей від спорту. Футбольні майданчики у дворах були зайняті з ранку до пізнього вечора. Нажаль, зараз такого я не спостерегаю.

- Коли ви тільки розпочали займатися футболом, напевно, у вас були вже якісь кумири? На кого ви хотіли бути схожим?

- Тоді не тільки в київському «Динамо», але і в збірній СРСР блищав Олег Блохін. Мабуть, кожний хлопець у той час намагався брати приклад саме з нього. Вже потім на футбольній арені з’явилися такі легендарні гравці киян як Олексій Михайличенко і Володимир Безсонов. Вони були більш близькі мені відносно стилю гри, бо в командах майстрів я грав на позиції опорного захісника. Хоча в дитинстві та юнацтві полюбляв бігати уперед і майже завжди виконував роль нападника.

- Можна казати, що футбол вже з юнацьких років був невід’ємною частиною вашого життя?

- Саме так, бо іноді з друзями вдавалося ходити на матчі і безпосередньо спостерегати гру команди, за яку ти вболіваєш. Звичайно, це було свято. Та атмосфера, яка була на стадіоні, ті приємні відчуття, коли твоя команда виграє – все це було частиною мого життя. 

- У 1994 році ви закінчили Національний університет фізичного виховання та спорту України за спеціальністю «Тренер з футболу». Як здобували досвід?

- Мені, напево, пощастило, бо під час ігрової кар'єри, була нагода працювати з висококласними фахівцями. Про Іллю Славинського я вже згадував, під його керівництвом я пограв в команді «Сула» з міста Лубни в чемпіонаті СРСР серед КФК. З його легкої руки я потрапив до Михайла Івановича Фоменка, який тоді тренував сумський «Автомобіліст». Ці тренери ніколи не гналися за результатом, вони завжди займалися постановкою гри. Такий підхід в роботі мені подобався і коли сам почав займатися тренерською діяльністю, багато чого взяв саме у цих фахівців для власного досвіду.    

 

- Тобто починали кар’єру з дітьми, а вже згодом ви потрапили до студентського футболу? Це був усвідомлений вибір, це так сталося?

- Більшою мірою, усвідомлений. До студентів я вже встиг попрацювати з деякими дорослими командами, а потім доля мене звела з НАУ. Я був покликаний піднімати рівень футболу в університеті, але робити це було важко. На жаль, на той час керівництво ВНЗ не було зацікавлено в тому, щоб підтримати  цей від спорту на більш високому рівні. Можу сказати, що і на сьогодні такий величезний вищий навчальний заклад й досі не має власного стадіону, а спортзал потребує вдосконалення, бо був збудований ще 40 років тому.

- У власному тренувальному процесі ви на чьому робили акцент?

- Для мене футбол – це, в першу чергу, гра. Якщо виходячи на поле думати тільки про результат, то найчастіше людські якості відходять в запалі боротьби на другий план. Але, на мою думку, людиною треба залишатися завжди. Щодо тактики чи стратегії, то їх я будую залежно від того, які інтелектуальні можливості є у моїх гравців. Напевно, так діє будь-який тренер. 

- Років тридцять тому ви були студентом і грали у футбол. Зараз ви є тренером у команді вищого навчального закладу. Якщо проводити паралелі, як і в чому змінився студентський футбол?

- В ті часи, як я, так і мої друзі, граючи за студентську команду, намагалися якось реалізувати себе. І не тільки у футболі, але і в загалі – як особистості. Зараз, як мені здається, велику роль в тому, буде молода людина грати у команді ВНЗ, чи не буде, грає фінансова складова. Якщо не мотивувати відносно допомоги у навчанні чи в чомусь ще, важко з такими хлопцями взагалі працювати. Хоча, на щастя, в моєму оточенні багато гравців, які розуміють, що гроші – не найголовнвше в житті. Щодо рівня футболу, то, звичайно, він постійно змінюється, як власне і життя.

Олександр Нікітін

           

 
17 лютого 2016

 807 переглядів