Сергій Швець про 19 днів у Бучі під час окупації

Ми продовжуємо знайомити Вас із історіями членів та друзів Футбольної асоціації студентів м. Києва, які відчули безпосередньо на собі всі жахи цієї невиправданої війни проти народу України. Ми збираємо історії та спілкуємося на цю тему зі всіма, хто захищає нашу батьківщину, хто був та знаходиться у тимчасовій окупації, хто займається волонтерством та наближає нашу перемогу над рашистами. Якщо Ви маєте про що розказати, то пишіть нам у Facebook, а прес-служба ФАСК зробить із цього матеріал, який увійде в історію військового часу.

Про своє перебування у м. Буча під час окупації Київської області розповів тренер команди Київського університету ім. Бориса Грінченко Сергій Володимирович Швець.

Чи добре Ви пам’ятаєте 24 лютого? Як Ви дізнались про початок широкомасштабного вторгнення військ рф на територію України?

- Зранку я збирався о 7 ранку сідати в автобусу місті Буча та їхати на першу пару в університет. Вже на зупинці громадського транспорту прийшло повідомлення, що пар сьогодні не буде через початок війни. Я пішов додому, але якось навіть не подумав, що краще було б виїхати звідти саме в цей день. В це було дуже важко повірити, я розраховував ввечері проводити індивідуальне тренування, тому і залишився в місті. А вже наступного ранку стало зрозуміло, що виїхати можливості с Бучі вже немає. Я вирішив, що поїду в Київ наступного ранку, навіть вже сів у машину та доїхав до мосту що веде в Ірпінь, а той вже фактично догорав. З іншого боку навіть краще, що я не зміг виїхати, адже я поїхав без своєї кішки. Думав, що повернусь через кілька днів. І я був там до 15 березня.

Розкажіть детальніше про життя в окупації. Чи зустрічались Ви із військовими особисто? Як вони себе поводили та що відбувалось у місті ці дні?

- З окупантами в мене не було контактів особистих, якось Бог відвів. Перші дні ще було світло, газ та вода. Працювали магазини, де можна було придбати продукти першої необхідності. Коли були перші постріли по місту, я перебував у підземному паркінгу одного з магазинів. Загалом в мене вдома завжди є певний запас продуктів, тому виходити потрібно було за водою та хлібом. Ми згуртувались мешканцями нашого під’їзду та придбали польову кухню, поставили її у нашому дворі, де разом готували їсти для всіх хто залишився та не міг виїхати. Ми зайвого там не брали, тільки те що необхідно для виживання та приготування їжі.

Треба було взяти теплі речі та на тачці привезти додому. На парковці біля магазину прилетіла ракета та осколком зачепила хлопчину, поранило ногу. Я затиснув рану йому, поклав на тачку та віз до лікарні. Він з теплими речами на руках був доставлений мною в лікарню біля нашого будинку.

Були такі моменти, що танки кружляли навколо будинку, а я мешкаю поруч із церквою, біля якої відбувалися масові поховання мешканців міста. В основному вони вночі їздили містом, а вдень їх майже не було видно. Одного разу я вийшов на балкон і побачив під вікнами танк, на якому лежав окупант. Він мене помітив і крикнув, що ще раз я висунусь – він відкриє вогонь. Це найбільш близький контакт із загарбниками за ці дні, що я там був. В сам будинок було 2 прильоти ракет. В другий та четвертий під’їзд влучили снарядами, в один із прильотів я саме був на балконі. Повибивало вікна, мене трохи засипало уламками скла, але мене майже не поранило. В іншій кімнаті порізало уламками шпалерами, побило плитку та меблі. Було чимало ударів ще, але вже десь поруч.

Я багато мешканців будинку залишилось в місті та не змогли виїхати?

- Приблизно відсотків 30, може навіть і менше. Серед них як літні люди, так і молодь, навіть із дітьми залишались, але вони більшу частину часу проводили в укритті. Я до підвалу не спускався, а був фактично весь час в квартирі. Доводилось звісно спати вдягненим у теплі речі та під кількома ковдрами, але не хотілось опинитись у підвалі під завалами. В сусідній будинок було більш серйозне влучання і вигоріло 3 поверхи майже повністю.

Десь біля будинку були якісь військові об’єкти? Чи Ви на собі відчули всю цинічність та жорстокість окупантів, які обстрілювали жилі квартали міста?

- Звісно я це чудово відчув, разом із сусідами. 10 кілометрів від на Гостомель та той самий аеродром, але поруч нічого не було такого, тому висновок був єдиний – вони прийшли вбивати нас, бо ми українці.

Чи допомагає держава із відновленням зруйнованого майна?

- Так, звісно. На минулих вихідних я був вдома, до мене завітали представники архітектурного відділу міської ради. Вони провели свій аналіз руйнування та пообіцяли відновити балкони та вікна.

Як ці кілька тижнів вплинули на відносини із сусідами?

- Ми дуже сильно всі об’єднались навколо цієї трагедії та просто допомагали один одному хто чим може. Ми справді як одна велика родина робили все разом – і готували, і прибирали, і будували польову кухню. Рубали дрова, приносили продукти та загалом підтримували морально кожного, хто в цього потребував.

Як Вам вдалось звідти вибратись?

- 15 березня я вийшов за гуманітарною допомогою і отримав інформацію, що сьогодні з міста буде виїжджати 6 автобусів по гуманітарному коридору. Швидко повернувся додому, в один рюкзак склав кілька речей та документи, в інший посадив кішку та відправився у Київ. Нас привезли на Південний вокзал, а звідти я поїхав до своєї дружини.

Як цей період вплинув на Ваші життєві цінності? Можливо за цей час щось вдалось переосмислити?

- Ці 20 днів я фактично виживав і на щастя вижив. Були думки, що все може закінчитись у будь-який момент і від мене безпосередньо мало що залежить. Багато думав над тим, що коли це все закінчиться, то дуже хочу побачити сина та і взагалі дуже переживав за нього та його безпеку. Хотів побачити батька та щоб це закінчилось якомога швидше. Однією з головних речей, що я переосмислив – це принципова різниця між нами та росіянами. Ми прагнемо до кращого, будувати нове і пізнавати щось нове, а для них все нове – дике. Простіше зруйнувати, аніж побудувати, чи допомогти комусь із цим.

Не можу не запитати Вас про справу всього життя – про футбол. Як Ви вважаєте, чи варто проводити зараз змагання на професійному рівні та коли зможе повернутися студентський футбол?

- Щодо професійних змагань, то моя думка однозначна – змагання необхідні! Попри дуже складну ситуацію в країні, людям на передовій і в тилу необхідна віддушина, вони мають подекуди відволікатись та отримувати задоволення від гри улюбленої команди. Можливість проведення в Польщі та в західній частині Україні, де зберіглась спортивна інфраструктура. Щодо студентських змагань, то їх необхідно буде відновити одразу після закінчення воєнного стану. Це дуже важливо для майбутнього українського футболу. Війна закінчиться, ми в ній переможемо без жодного сумніву, а суперечки залишаються хіба що на спортивних майданчиках.

Щиро Вам вдячні за цю розмову, мирного Вам неба над головою! 

Владислав Третяк 

Прес-служба ФАСК

Фото: Сергій Швець

 
4 липня 2022

 113 переглядів

 
 
123123