Лобановський назавжди: завершив грати у 29 років, єврокубок здобув у 36

Кажуть, з відстані краще видно великих — якщо так, то з кожним роком нам усе більше розкривається постать і значимість Валерія Васильовича.

Він міг обирати свою майбутню професію й, безсумнівно, у кожній був би успішним. Міг піти в управлінці, як тато – Василь Михайлович Лобановський працював на Київському млин-заводі, у цій галузі пізніше опинився й брат Валерія – Євген. Дядько майбутнього футболіста по мамі, Олександр Бойченко, був письменником та партійним діячем. Рід Лобановських мав науковців, медиків, учителів.

А він захотів грати у футбол. Валерій Лобановський, із інтелігентної й шанованої київської родини, полюбив цю гру ірраціонально, хоча загалом був радше математичного складу інтелекту. І в підсумку розгледів футбол зсередини, навчився розуміти всі тонкощі гри.

Але що було в українських діток, що пережили воєнні лихоліття? Які розваги існували? Футбол, із вічно заповненим центральним стадіоном і командою «Динамо» (Київ), яка для УРСР насправді була більш як команда, став захопленням Лобановського та справою всього його життя.

Валерій починав грати у Футбольній школі молоді, де його перші тренери – Микола Чайка та Михайло Корсунський – повірили в перспективність юного нападника. Їхнє покоління – унікальне.Плюс-мінус однолітки, ровесники – Віктор Каневський та Андрій Біба, Валерій Лобановський, Олег Базилевич, Валентин Трояновський – дружньо ввійшли і в основний склад київського «Динамо».

Багато що ми звикли сприймати, як даність. Звідки в Києві, який щойно відбудувався після страшних воєнних руйнацій, постало ціле покоління талановитих гравців? Як навчилося воно грати так, що вже у 60-х стало найкращим у найбільшій за територією країні світу?

На ці запитання є відповіді, часом – очевидні, а часом – незбагненні.

Як зрозуміти чудового тренера Ошенкова, який зважився провести болісний процес зміни поколінь і ввести в гру вчорашніх честолюбних дублерів? До цього його змушував плин часу, а ще – обставини. Тому що футбольна школа молоді видала цілу плеяду молодих гравців. І це щастя тренера – бути своєчасно на своєму місці, щоб скористатися урожаєм, який довго зріє.

Ошенкову не пощастило. Саме Олег Олександрович ввів у основний склад чудову молодь, але Лобановський, Базилевич, Каневський, Біба, Ануфрієнко заграли вже при його наступниках. Соловйову пощастило, про це дуже влучно скаже пізніше Валерій Васильович: «Він, безперечно, був не тільки видатним футболістом, але й людиною: нам всім, і йому в тому числі, дуже пощастило, що він приїхав у Київ – йому вдалося тут розкрити свій талант. Не кожному хорошому вдумливому тренеру вдається потрапити в «свою» команду, щоб реалізуватися. В’ячеславу Дмитровичу це вдалося – я вважаю його одним із своїх учителів».

 

Саме при цьому головному тренері «Динамо» перервало гегемонію московських клубів і вперше в історії українського футболу стало чемпіоном СРСР. 1961 рік, коли всі трофеї прописалися в УРСР, став переломним для радянського чемпіонату – відтепер і назавжди українські команди стали тут законодавцями мод. А коли Віктор Маслов, невтомний революціонер футболу, вніс останні штрихи в чудову команду, у Києві з’явився суперклуб.

Валерій Лобановський ще гравцем показав, що його визначальна риса – вміння й готовність вчитися. Багато хто вважав, що стрімкий лівий крайній міг би грати на надпрестижній позиції центрфорварда. У часи, коли Лобановський грав, про це йшла велика полеміка в пресі, але Віктор Маслов лишався при своїй думці – і гравець пішов із команди, На відміну від більшості інших тогочасних футболістів, Лобановський обрав не фізкультурний фах. Ще будучи гравцем, вступив до Київського політехнічного інституту. Закінчував же політех Одеський.

Виступаючи, переважно, на позиції крайнього форварда, зіграв за «Динамо» 149 матчів, забивши 42 м’ячі. Став чемпіоном і володарем кубка СРСР. Встиг дебютувати в збірній, де, навіть за тодішньої конкуренції, явно заслуговував кращої долі. Залишок кар’єри гравця провів у «Чорноморці» та «Шахтарі», але вже думав про тренерську роботу. Виступи гравця Валерій Васильович завершив у 29 років.

Вони з Олегом Базилевичем були не лише зіграною зв’язкою в атаці, а й однодумцями в позиції перспектив розвитку гри. Вступаючи на тренерські курси, беручись за свої перші команди, домовилися за першої ж нагоди об’єднати зусилля й творити в тандемі. Коли Лобановський, після успіхів у «Дніпрі», отримав запрошення прийняти київське «Динамо», він покликав Олега Петровича, а той зважився залишити донецький «Шахтар» заради спільної роботи, про яку вони так мріяли.

 

Тренери-новатори разюче відрізнялися від тодішнього тренерського істеблішменту. Вони були «білими воронами» й не боялися ними бути. Через тонкого знавця іноземних мов Михайла Ошемкова діставали відеозаписи зарубіжних матчів, збирали всю інформацію із закордонної футбольної преси. А тому були сучасними. Футбол Лобановського та Базилевича – він був передовим навіть на європейському фоні. Той тотальний футбол, який панував у ФРН чи Нідерландах, фактично одночасно розвивався в СРСР. І це за умови «залізної завіси»! Це справжній подвиг тренерського штабу «Динамо» (Київ).

Від пізньої осені 1973 року, коли їм довірили найважчу роботу в Україні, тандемівці проклали шлях до європейського успіху. «Динамо» виграло домашні трофеї, потім – першим із Радянського Союзу – здобуло Кубок кубків та Суперкубок Європи. Олег Блохін, як втілення динамівського футболу, завоював «Золотий М’яч» від France Football. Це був момент найвищого злету та авторитету Лобановського та Базилевича. Їм готові були довірити збірну, обґрунтована ними, як ідеологами, реформа чемпіонату з переходом на схему «осінь-весна» навіть отримала експериментальне втілення. Жаль, за дріб’язковими поточними результатами чиновництво не розгледіло глибини задуму великих футбольних мислителів. А вони випереджали думку на багато років – в Україні це зрозуміли лише через півтора десятиліття, в інших деяких пострадянських республіках – через ледве що не чотири…

 

Лобановський зіткнувся з ретроградством і дріб’язковістю оточення. Його успіхи – бронзові медалі Олімпіади Монреалю 1976 року та чвертьфінал Євро-76 – вороги здрібнили до невдач. А виліт із чвертьфіналу Кубка чемпіонів використали для спроби «містечкового перевороту», внаслідок чого тандем розпався й дещо пригальмувався стрімкий розвиток футбольного проекту з великим майбутнім.

Але велич Лобановського в тому, що він мислив, аналізував і не костенів. «Підкилимні ігри» зробили його сильнішим. Через 11 років він вивів на чемпіонську орбіту «команду-зірку». Футбол, який демонстрували команди київського «Динамо» та збірної СРСР у другій половині 80-х, називали зразковим і випереджаючим час навіть закордонні фахівці. Але не деякі місцеві…

Віце-чемпіони Європи 1988 року, радянські футболісти того покоління стали першими, кого відпустили за кордон. Висока марка радянського футболу, на яку працювало й київське «Динамо», дозволила багатьом спробувати свої сили на заході. Хто скористався цим, хто ні – то інша справа. І як же жаль, що сам Валерій Лобановський не отримав такого шансу. А варіанти були: «Ювентус» розглядав можливість придбання не лише Заварова, а й Михайличенка та Протасова, за умови, щоб головним тренером був Валерій Васильович. Цікавилися Лобановським італійський «Інтер», західнонімецький «Гамбург», іспанський «Вальядолід». Але обставини склалися так, що гідного себе запрошення він на той момент не отримав.

«Я хотів працювати винятково з національними збірними, а така пропозиція надійшла лише з Еміратів. Тож обирати не доводилося», – пояснював пізніше ВВЛ. У 1990 році він очолив збірну ОАЕ, пізніше працював з національною командою Кувейту. Але склалося так, що в Еміратах знаменитий європейський тренер зіткнувся з неготовністю місцевих гравців до професіоналізму, а в Кувейті зіткнувся з непереборною обставиною – початком війни, коли, як відомо, вже не до футболу. Тим не менш, у доробку Валерія Васильовича та його команди – бронзові медалі Азійських ігор 1994 року. І вже через кілька років після його відходу закладена Система дала результат – і ці дві збірні в матчах між собою зустрічалися на найвищому континентальному рівні.

В Україну його намагалися повернути не раз, але тренер, зв’язаний контрактними зобов’язаннями, зміг повернутися лише 20 листопада 1996 року. Він застав команду з хорошим підбором гравців, яка не могла реалізувати весь свій потенціал і вилітала із єврокубків від скромних суперників – натомість, уже наступного року ці хлопці у грі за збірну відстояли почесну нічию з діючими чемпіонами Європи – німцями, а також громили «Барселону».

І сьогодні є чітке переконання – півфінал Ліги чемпіонів не був межею можливостей третьої «команди-зірки», як виступи в плей-офф не були межею тодішньої збірної України. Лобановський пішов із життя в 63 роки. Це час, коли тренери видають найбільш зрілий, найбільш стабільний результат. Ми можемо лише здогадуватися, яким було б «Динамо» Валерія Васильовича із легіонерами, із конкурентнішим внутрішнім чемпіонатом, із чемпіонським шляхом у єврокубках…

Але одне видно й зараз, через роки – він справді випереджав час, а футбол пішов саме тим еволюційним шляхом, як він і передбачав. «Тільки футболіст думаючий, аналізуючий, спроможний бути успішним у сучасному футболі. А тренер повинен постійно вчитися – і його погляди повинні еволюціонувати синхронно із змінами, які стаються внаслідок щоденних викликів, що ставить перед тренером футбол»…

Джерело інформації: fcdynamo.kiev.ua/allnews/news/lobanovskiy_nazavzhdi_zavershiv_grati_u_29_rokiv_evrokubok_zdobuv_u_36/

 
8 січня 2020

 38 переглядів

 
 
123123